Осінь. Настав час пити чай і ховатись від нудотно-набридливих дощів на кухнях, під дахами чужих будинків, у під’їздах де живуть огидні старі діви з нереалізованими материнськими інстинктами, які так люблять класичну музику та вишиванки, що ти цими речами починаєш гидувати. І просто стало сумно. І хочеться самотності. Виникає відчуття роздратування коли хтось намагається з тобою спілкуватись. Вічні сварки. Змії у снах приходять все частіше і частіше. Я малюю їх рожевими та фіолетовими, у смужечку. Стають такі, знаєш, красиві й небезпечні, як кострик у вогку погоду, коли обпікаєш руки. Колись я любила як восени попід дворами палили траву та листя. Саме в кайф було провонятись димом, як оселедець. Тепер уся ця осіння байда, типу яблук і печених гарбузів, винограду та груш, перестала так радувати грішну душеньку. Навіть якщо хочеться плакати – не можу видушити з себе ані крихітку слізок. Черствію. Мабуть, це було б добре, якби я була хлопчиком. Хоча, я взагалі унісекс. Як шмотки із спортивного, дорогого бутіка. Правда ж, така собі депресивна нісенітниця виходить. Ну нема в мені нічого повного і змістовного – усього так по-трішечки-по-трішечки. І все так переколошмачено, як багнюка у цих до біса красивих осінніх калюжах. І голос хрипне. Перша застуда. Осінь взагалі період нескінченних шмарклів, мокрої одіжі та квітів, які кидаєш у калюжі. Це вид чистої депресії, що всмоктує тебе. Абсолютна апатія та агонія. Та інколи шматочок ностальгії. Але якоїсь такої далекої. За тими часами, коли ми з друзями були ще всі разом. Коли ще ніхто нікого не зраджував. І… коли я ще нікого не знала. Того, чиї очі я геть не пам’ятаю…