Я виходжу на балкон палити. Сусіди знизу гучно страхаються. В мене нема з ким страхатись – свого хлопця я не люблю, тому і лишається мені отут смоктати свій мундштук. Мабуть я зараз виглядаю або дохуя красіво та пафосно, або ж просто дуже кумедно. «Ти красивіша, ніж Карпа, але характерами ви дуже схожі» - казала мені якось одна дівчинка. До чого я тут тулю це речення і сама не знаю. Може то мені так хочеться. Та і нащо тобі писати листи, коли ти їх не прочитаєш. Ніколи. В мене є друзі. Вони чудові, але нас «умом нє панять» ще більше, як Росію чи москалів, усіх разом узятих. Андруша і Гриша (а імена справжні) живуть у Полтаві, а Вовчик у тій дірі, де я тебе зустріла і здуру випустила із своїх лапок з ідеальним манікюром кольору нічного неба. Я люблю своїх друзів, вони люблять мене, і всі разом ми любим діставати одне одного – іділія, бляха-муха. Недопалок падає кудись, де туди-сюди шмарують перехожі. Ну і пес з ними. Якась не дуже романтічна писулька виходить, еге ж? Це мабуть я вже так очерствіла, що без сарказму не можу навіть розповісти про свій сум та подібну фігою. Тобі ж ще в школі казали, що підлітки які слухають важку музику знаходяться у сектах і взагалі вони – страшні люди. Йой, щось я відстала, мені теж треба терміново у секту. Ну, так як я не баба Шура з базару, секта в мене буде власна, імені Мене. В основу концепції покладемо мій відомий вираз: «Я – просте українське стерво! Моліться на мене!». І мені чогось здається, що ти там таки молишся. Хм… чорт забирай, я не буду тобі обіцяти, що листи до тебе не стануть концепцією мого нового роману. Я вже колись обіцяла не публікувати деяких речей – ні фіга я не втрималась. Так, я дурепа. Навіть на коханні та розлуці я зароблю трохи бабла. Правда ж, це огидно? Так. Я з тобою абсолютно згодна. Хоча, яка тобі різниця, я ж навіть не знаю твого імені… Тобі в цьому дуже пощастило, мій коханий, білявий мучачику!