Сонце догорає. Я закрила штори. Міцно. Я вже більше не його дитя. Я не молюсь на цю зірку. І чомусь, не можу більше молотись Богу, хоча і впевнена, що Він є. Я – дурепа. Хочеться палити – їм цукерку. Мундштук лежить біля настільної лампи. Вона вимкнена – тепер мені добре у світлі монітору. Ще вчора я вміла кохати – рахую тріщинки на своєму серці: той байкер (як же його звали), мммм… , Містеріо, Гош, білявчик… Білявчик, білявчик, БІЛЯВЧИК… Мабуть тільки його. Я й не запитала імені, через дурість. Тепер не маю можливості навіть приворожити. Дурепа, відморозилась, бо бачте він не рокер, а тепер не можу викинути його з голови. Перерила весь контакт у пошуках баскетболістів з Полтави – нікого схожого на нього. Хочеться самотності – гойдатись на каруселі і щоб нікого, а всюди рідні. А я без нього… Тут не допоможуть молитви, тут нічого не допоможе. Та і самокартання теж не врятують. Я їхатиму на Південь. Миколаїв, який я тепер зненавиджу за його відсутність. То місто гопів та невдах. Я – знову залізячка з розламаним серцем та розбитими нутрощами. Задзвонив домашній телефон. Намагалась якомога довше не брати трубку. Якого потичка, якщо є мобільний??? Подруга їде завтра. Вона ніколи не знала мого болю – я не вмію розповідати.Я не буду. Ворожка дала надію. Навіщо брехати про такі речі? Або ж вона просто бездарна й нічого не розуміє. Думки плутаються. Геть плутаються. Колись я годинами сиділа на кухні, пила чай, малювала щось, писала перші вірші. Скільки мені тоді було? 12… 14… 16… 18… ? Чорт, я геть не пам’ятаю. Тоді я чогось чекала. Навіщо і чого? Був мій перщий роман. «Діти провінцій». Це було чимось, що теж мало тінь віри в майбутнє, яка врешті зникла взагалі. Боляче та й годі. Може, він теж сидить і думає про мене? Ще тиждень тому я моглавпевнено сказати про себе: «Я – просте українське стерво! Моліться на мене!», тепер ця фраза слугує хіба що захисною маскою від хижаків, що навколо. Я ховаю очі від усього і від усіх. І… Ми з ним могли би бути ідеальними коханцями. І будемо. Звісно будемо. В наступному житті.