Ти зовсім мене не знаєш – навіть ніколи не бачив, то чому ж, сонце, ти так любиш вищипувати пір’я з моїх сріблястих крил? Потім кидаєш його на підлогу і топчеш, а мені лишається тільки пити горілу каву і думати, що десь таки ти є і не думаєш про мене. Ніколи не згадуєш і не підозрюєш…. І коли я сідаю на своє підвіконня, звішуюсь вниз і намагаюсь злетіти обтріпаними, нездатними крильцятами і падаю на сухий жорсткий асфальт не розбиваючись лише тому, що вже мертва давно – ти мрієш про когось, про кого не знаєш і сам…. І ми пишемо листи одне одному, а ти не можеш усвідомити того, що мене варто лиш покликати і я покладу тобі на долоню маленьке, скляне, все в тріщинках, серце, яке майже не б’ється, але для тебе в ньому буде лежати згусток тепла та любові – найсильніший концентрат, що існує… Але ти ніколи не захочеш його узяти, то ж чому ти метрами своїх листів висмикуєш пір’їни з моїх крил цим позбавляючи здатності до злету…