Авторизация

Авторизация


Логин: 
Пароль: 

В друзьях у:

_nelly_, Лісова Мавка
Интересы: рок-музыка , литература хх столетия , молодежные течения , философия , ницшеанство , православие , "алиса" и к , кинчев , виктор цой , биология , косметология , генетика , славяне , происхождение народов , национализм , во "свобода" , кулинария , собаки , дождь , солнечная енергия , аномалии , паранормальные явления , окультизм , гламур 70-80-тых в проявлении западных культур и течений , нестор махно , история хх века , журналистика , мое личное эго , и прочая дребедень , )))
Комментариев: 17
Ответов: 76
вторник,27 июля 2010

На жаль, існує стереотип, що анархісти – люди, для яких немає нічого святого, що руйнують все, що відкинули будь-які закони тощо. Деякий час, зокрема при радянській владі, анархізм, як і націоналізм, вважалися чимось поганим, навіть лайливим. Цей стереотип, певною мірою, як пережиток, зберігся і на сьогодні, особливо серед людей старшого покоління.

Український анархізм розвинувся в кінці ХІХ та початку ХХ, як одна з течій, що протистояла всім існуючим на той час. Однією з найпоширеніших сучасних течій є анархо-націоналізм, що за мету свою має повалення всіх усталених режимів, абсолютна їх руйнація і побудування нової країни, що матиме абсолютно демократичний устрій ( в сучасній же Україні демократія є лише формальною, а вічна боротьба за місця у парламенті давно перетворилась на абсолютно монархію, коли до влади приходять «свої» - ті, хто вигідні попередній) . Саме засновником анархо-націоналізму вважається Нестор Іванович Махно, що для свідомих українців вже давно є національним героєм, а для несвідомих … але, як говорять, горбатого могила виправить. Через цькування радянської влади на сьогоднішній день його рік народження датується між 1884 та 1888 роками ( у різних авторів його біографії я знаходила абсолютно різну хронологію). Провідною ідеєю війн, які він проводив, було становлення на українських землях могутньої, абсолютно сепарованої держави на зразок Запорізьської Січі. Розповсюдження цей рух набрав на Півдні, у Степовій зоні України, особливо Катеринославській губернії. Сам устрій його війська вражає: за п’ять годин скликалося до двадцяти п’яти тисяч махновців. Все військо було кінним і їздило на тачанках, де перевозилася зброя. Сам Махно завжди зупинявся у крайньому будинки на вулиці, щоб легше було відступати. Потім, в 1904 році він був змушений тікати з України спочатку в Румунію, потім у Німеччині, де йому пропонували великі статки за те, щоб він навчав військової справи за власним досвідом, але маючи передчуття ( що і справдилось в 1939 році), що це може обернутися проти України, він відмовився від всього. За життя Махно переніс 96 поранень і був хворів на сухоти, які отримав у в’язниці, сидячи у 19 років за крадіжку, де познайомився з анархістами, що ознайомили його з течією. Помирати Махно був змушений у шпиталі для бідних і похований у «Стіні комунарів» на Пер-ля-Шезі.

Мало кому відомо, що під словом анархіст криється зміст – людина, що бореться проти влади. Таким чином, багато хто в нашій країні на сьогодні є якраз анархістами, хоч більшість з цим ніколи не погодиться, доки в нашій країні не стане покоління колишніх комсомольців. Особисто я стала анархісткою в 2004 році, коли зрозуміла, що кожен наступний президент буде моїм запеклим ворогом (звісно доки не прийде, якщо таке чудо трапиться, до влади хтось гідний). Так, в нашій країні є політична партія(єдина, проти якої я нічого не можу сказати), яку я підтримую, але я проти всіх, котрі діючі. Зараз парламентарі – наші клоуни, чи то гладіатори на арені, типу хто кого вб’є, і коли нашому народові набридне дивитись ці вистави, то повалення влади краще всього буде здійснити через анархістські принципи, тобто абсолютне знищення існуючої системи. Так, для країни це спочатку буде боляче, щось на зразок шокової терапії, але згодом може принести користь.

Я особисто підтримую анархо-націоналізм, але все ж, я не можу сказати, що вірю в це ідейно та сліпо, адже добре знаю, що будь-яка теорія будь-якої моделі правління є утопічною і в чистому вигляді не зустрічається в жодній країні світу. Якщо ж мене запитають, як воно - бути анархістом, або в чому полягає моя сутність, я відповім словами Василя Стуса: « Я зневажаю політиків!» - і це буде чітко і дійсно! Адже справді, кого з наших сучасних парламентарів можна поважати? Читачу, задумайся!

суббота,5 сентября 2009

Тебе ніколи не було поруч. Не було в момент мого народження, коли я вимовляла свої перші слова, коли вперше усвідомила, що таке Rock-and-Roll… Не було, коли в мене з’явилися справжні друзі, коли я малювала свої перші страшні картини, писала перші вірші, вчилась думати на вулицях, шукала самоти, коли в мене був перший хлопець. Ти не був, суко, коли я втратила цноту, коли вперше зненавиділа, коли вчилась палити, літати… Тебе не було в час моїх перших успіхів і коли я закінчувала школу, коли блукала чужими містами, коли жила лиш вночі, коли ховала свою душу на меморіальних цвинтарях, коли я вперше читала Жадана, на концертах «Аліси», коли я кінчала від голосу Кінчева… Блядь… тебе не було, коли я сиділа з друзями на мостах, в гаражах, на прокурених кухнях і труїлась дешевим алкоголем. Тебе, підаре, не було коли я вперше хотіла когось вбити, коли безтямно любила свою країну і зневажала інші раси, коли вірила в Бога, коли зрозуміла, що не можу нікого кохати. Тебе, блядь, не було коли я черствіла! Коли я стервіла! Кажуть, ще трохи і мені піздєц! А тебе немає… Якщо від божевілля помирають, то це правда. І тебе не буде поруч коли я відкину копита! Тебе ніколи не буде – я ніколи не навчуся кохати! І я ляжу, буде мені так хороше-хороше, й здохну тихенько! На мою могилку ходитимуть панки і поминатимуть мене найдешевшою портягою, але слухатимуть там лише мій улюблений «Cranberries», а я посміхатимусь їм з пекла. А ти, білявчику, сучидло ти таке, курво, так і не прийдеш до мене на могилку…

среда,2 сентября 2009

Осінь. Настав час пити чай і ховатись від нудотно-набридливих дощів на кухнях, під дахами чужих будинків, у під’їздах де живуть огидні старі діви з нереалізованими материнськими інстинктами, які так люблять класичну музику та вишиванки, що ти цими речами починаєш гидувати. І просто стало сумно. І хочеться самотності. Виникає відчуття роздратування коли хтось намагається з тобою спілкуватись. Вічні сварки. Змії у снах приходять все частіше і частіше. Я малюю їх рожевими та фіолетовими, у смужечку. Стають такі, знаєш, красиві й небезпечні, як кострик у вогку погоду, коли обпікаєш руки. Колись я любила як восени попід дворами палили траву та листя. Саме в кайф було провонятись димом, як оселедець. Тепер уся ця осіння байда, типу яблук і печених гарбузів, винограду та груш, перестала так радувати грішну душеньку. Навіть якщо хочеться плакати – не можу видушити з себе ані крихітку слізок. Черствію. Мабуть, це було б добре, якби я була хлопчиком. Хоча, я взагалі унісекс. Як шмотки із спортивного, дорогого бутіка. Правда ж, така собі депресивна нісенітниця виходить. Ну нема в мені нічого повного і змістовного – усього так по-трішечки-по-трішечки. І все так переколошмачено, як багнюка у цих до біса красивих осінніх калюжах. І голос хрипне. Перша застуда. Осінь взагалі період нескінченних шмарклів, мокрої одіжі та квітів, які кидаєш у калюжі. Це вид чистої депресії, що всмоктує тебе. Абсолютна апатія та агонія. Та інколи шматочок ностальгії. Але якоїсь такої далекої. За тими часами, коли ми з друзями були ще всі разом. Коли ще ніхто нікого не зраджував. І… коли я ще нікого не знала. Того, чиї очі я геть не пам’ятаю…

вторник,1 сентября 2009

Я виходжу на балкон палити. Сусіди знизу гучно страхаються. В мене нема з ким страхатись – свого хлопця я не люблю, тому і лишається мені отут смоктати свій мундштук. Мабуть я зараз виглядаю або дохуя красіво та пафосно, або ж просто дуже кумедно. «Ти красивіша, ніж Карпа, але характерами ви дуже схожі» - казала мені якось одна дівчинка. До чого я тут тулю це речення і сама не знаю. Може то мені так хочеться. Та і нащо тобі писати листи, коли ти їх не прочитаєш. Ніколи. В мене є друзі. Вони чудові, але нас «умом нє панять» ще більше, як Росію чи москалів, усіх разом узятих. Андруша і Гриша (а імена справжні) живуть у Полтаві, а Вовчик у тій дірі, де я тебе зустріла і здуру випустила із своїх лапок з ідеальним манікюром кольору нічного неба. Я люблю своїх друзів, вони люблять мене, і всі разом ми любим діставати одне одного – іділія, бляха-муха. Недопалок падає кудись, де туди-сюди шмарують перехожі. Ну і пес з ними. Якась не дуже романтічна писулька виходить, еге ж? Це мабуть я вже так очерствіла, що без сарказму не можу навіть розповісти про свій сум та подібну фігою. Тобі ж ще в школі казали, що підлітки які слухають важку музику знаходяться у сектах і взагалі вони – страшні люди. Йой, щось я відстала, мені теж треба терміново у секту. Ну, так як я не баба Шура з базару, секта в мене буде власна, імені Мене. В основу концепції покладемо мій відомий вираз: «Я – просте українське стерво! Моліться на мене!». І мені чогось здається, що ти там таки молишся. Хм… чорт забирай, я не буду тобі обіцяти, що листи до тебе не стануть концепцією мого нового роману. Я вже колись обіцяла не публікувати деяких речей – ні фіга я не втрималась. Так, я дурепа. Навіть на коханні та розлуці я зароблю трохи бабла. Правда ж, це огидно? Так. Я з тобою абсолютно згодна. Хоча, яка тобі різниця, я ж навіть не знаю твого імені… Тобі в цьому дуже пощастило, мій коханий, білявий мучачику!

суббота,29 августа 2009

Сонце догорає. Я закрила штори. Міцно. Я вже більше не його дитя. Я не молюсь на цю зірку. І чомусь, не можу більше молотись Богу, хоча і впевнена, що Він є. Я – дурепа. Хочеться палити – їм цукерку. Мундштук лежить біля настільної лампи. Вона вимкнена – тепер мені добре у світлі монітору. Ще вчора я вміла кохати – рахую тріщинки на своєму серці: той байкер (як же його звали), мммм… , Містеріо, Гош, білявчик… Білявчик, білявчик, БІЛЯВЧИК… Мабуть тільки його. Я й не запитала імені, через дурість. Тепер не маю можливості навіть приворожити. Дурепа, відморозилась, бо бачте він не рокер, а тепер не можу викинути його з голови. Перерила весь контакт у пошуках баскетболістів з Полтави – нікого схожого на нього. Хочеться самотності – гойдатись на каруселі і щоб нікого, а всюди рідні. А я без нього… Тут не допоможуть молитви, тут нічого не допоможе. Та і самокартання теж не врятують. Я їхатиму на Південь. Миколаїв, який я тепер зненавиджу за його відсутність. То місто гопів та невдах. Я – знову залізячка з розламаним серцем та розбитими нутрощами. Задзвонив домашній телефон. Намагалась якомога довше не брати трубку. Якого потичка, якщо є мобільний??? Подруга їде завтра. Вона ніколи не знала мого болю – я не вмію розповідати.Я не буду. Ворожка дала надію. Навіщо брехати про такі речі? Або ж вона просто бездарна й нічого не розуміє. Думки плутаються. Геть плутаються. Колись я годинами сиділа на кухні, пила чай, малювала щось, писала перші вірші. Скільки мені тоді було? 12… 14… 16… 18… ? Чорт, я геть не памятаю. Тоді я чогось чекала. Навіщо і чого? Був мій перщий роман. «Діти провінцій». Це було чимось, що теж мало тінь віри в майбутнє, яка врешті зникла взагалі. Боляче та й годі. Може, він теж сидить і думає про мене? Ще тиждень тому я моглавпевнено сказати про себе: «Я – просте українське стерво! Моліться на мене!», тепер ця фраза слугує хіба що захисною маскою від хижаків, що навколо. Я ховаю очі від усього і від усіх. І… Ми з ним могли би бути ідеальними коханцями. І будемо. Звісно будемо. В наступному житті.

воскресенье,16 августа 2009
Чекаю ярмарок - лишилось 3 дні
воскресенье,9 августа 2009

То через кого, или через что ты приходишь к вере не есть важным. Весомость имеет лишь твое осознание и ощущение того, что Бог действительно есть, что Он реален!!! Вера ко мне пришла, как ни дико для большинства это будет звучать, из песен К. Е. Кинчева («АлисА»). Я четко понимаю, что в то время, когда я услышала эта группу, мою душу могло повернуть в любую сторону поклоном, чему и способствовало мое чрезмерное увлечение оккультизмом в то время. Я считаю, что он не родился случайно и не одну меня наверно повернул лицом к свету! Он, как никто другой, заслуживает Орден Святой Татьяны, которым его наградила Православная Церковь.

Ти зовсім мене не знаєш – навіть ніколи не бачив, то чому ж, сонце, ти так любиш вищипувати пір’я з моїх сріблястих крил? Потім кидаєш його на підлогу і топчеш, а мені лишається тільки пити горілу каву і думати, що десь таки ти є і не думаєш про мене. Ніколи не згадуєш і не підозрюєш…. І коли я сідаю на своє підвіконня, звішуюсь вниз і намагаюсь злетіти обтріпаними, нездатними крильцятами і падаю на сухий жорсткий асфальт не розбиваючись лише тому, що вже мертва давно – ти мрієш про когось, про кого не знаєш і сам…. І ми пишемо листи одне одному, а ти не можеш усвідомити того, що мене варто лиш покликати і я покладу тобі на долоню маленьке, скляне, все в тріщинках, серце, яке майже не б’ється, але для тебе в ньому буде лежати згусток тепла та любові – найсильніший концентрат, що існує… Але ти ніколи не захочеш його узяти, то ж чому ти метрами своїх листів висмикуєш пір’їни з моїх крил цим позбавляючи здатності до злету…

пятница,7 августа 2009

Она пила духи. Была уверена, что так возможно смягчит запах разложения, ведь хватятся ее не скоро… В мире не было ни одного человека любившего ее, которому она была бы нужна. Сегодня же она лишилась всего, ради чего она старалась жить. Верней единственного. Хотя это ей никогда и не принадлежало. Было ужасно больно! Уже даже приготовила себе гроб, оббитый шелком. Перед этим лобзиком отпиливала горлышко духов – края получились острые, годящиеся. Она всегда была полна сарказма. Ее никто никогда не любил, и в ответ, за это она ненавидела всех. Провела тонкими бледными пальцами с идеальным маникюром, покрытым темным лаком по срезу. Выступила кровь! Она нарисовала смайлик ею на стене! Затошнило. Резко. Добежала до умывальника и еле успела схватить копну рыжих, длинных, слегка вьющихся волос. Изо рта в раковину лилась кровь и кусочки особой мускульной ткани. Она выблевала собственное, разбитое сердце. Пустота. Наступила полная пустота. Когда-то зеленые глаза утратили свой цвет. Она растворялась. Становилась все прозрачней и, в конце концов, превратилась в скопление энергии, в воздушный поток холодно-горячего ветра. В ее комнате навсегда останется кровавый смайлик и запах белого «Kenzo» - запах девочки, которая никогда не знала что такое ласка, которую никто и никогда не любил, которая была ошибкой Творца, лишняя в мире людей и нашедшая место среди запахов и ветров…

воскресенье,2 августа 2009
Знайшла вчора в дідуся в гаражі старенький иж49 - одноциліндрове чудо злизане з німецьких мотоциклів. Раритет бл***-муха! Тепер копирсаюсь у ньому намагаючись привести його до тями))) Їду з друзями сьогодні лапати раків - увечері буде смачно. (от бл* , тут немає смайлика з пивом))) - не порядок) А ше вранці познайомилась з художником з Харкова - хлопчина мого смаку, має розкішне довге волосся. Є стимул доробити свого нового двухколісного друга (хоч і з мізерним обємом двигуна( ) і покатити свою нову жертву... )
суббота,1 августа 2009
пятница,31 июля 2009
Сьогодні день по-особливому дурнуватий, і я ще дурнуватіша, ніж завжди. Мене кумарить Київ і в голову прийшла шизоїдна ідея - терміново переїхати до Львова. Взяла відпустку. Поки що збираюсь на Сорочинський ярмарок, до дідуся. Шкода, що цього року вже нема бабусі. Мені досі порожньо, коли приїзжаю до їхньої хати. Хтось казав, що я маю звикнути, але мабуть до таких речей не... А може, як інколи мені здається, я просто не можу їй пробачити. Сиджу і п"ю каву. Пішла йому на поступки, але тримаю на відстані. Я не здатна, мабуть, любити... Зате пройшла моя нежить! Тепер вже легко. І лишилось зовсімне багато, щоб дописати "МАЙН ГЕРРР"
вторник,28 июля 2009
Кошмарный насморк. Не могу понять из-за алергии, или простудилась - мучаюсь... (((
понедельник,27 июля 2009

Однажды, когда Ты плюнешь в потолок, и польется дождь, поймешь, что Ты - Бог… Еще Ты поймешь сколько ошибок Ты наделал и, в отличии от людей – Твоих же творений, Тебе не расплатится, не забыть, не искупить вины, да не перед кем. Правда, однажды, Ты разрешил Ему вырваться на волю и Он донес всем, что Ты мертв… Давно мертв… Еще с момента творения. Человечество само похоронило Тебя, ибо Ты есть любовь. Ты можешь наказать, но Тебе стыдно, что это Ты создал людей – самый большой позор, самое большое ничтожество… Поэтому Ты и не дал существования Сверхчеловеку превратив Его жизнь в сущий Ад. И прав ли Он был, презирая людей, возившихся с Ним всю Его нелепую жизнь? Несомненно, прав! Ведь только жалкое создание могло так жертвовать собой из-за жалости. Да-да, не из любви, а из-за жалости. И единственное существо, полюбившее Его задолго после смерти Его же – я. Я – Его безликая и покорная тень.

воскресенье,26 июля 2009

Сегодня разорвала помолвку... Не выдержала. Я панкую... иногда... в основном девочка-воин-скинхед, он же гот... Я ненавижу готику, оперу, пафос и подобную ветошь! Даже плачу... Когда ломаю нос какому-то чурбану - нет, а когда люблю - плачу. Он развил во мне комплекс неполноценности даже... Я ненавижу его друзей и тем более подруг (их называю готелками) за то, что они красивее меня... Бешусь. Мне кажеться, что в постели со мной он думает о ком-то из них и т.п... Я и так судорожно пытаюсь похудеть... Не получается((((((((((((((((( Б*я, к тому же знаю, что большенство его подруг влюблены в него, да и они этого от меня не скрывают... Реву, как белуга.. Что ж... Даздравствует одиночество... Для меня навечно!

(п.с. если вы будете нести оптимистический бред - рискуете нарваться на жесткий, отборный мат) *радуюсь, что никто не прочтет*

суббота,25 июля 2009

Страшно помирати й не мати віри…

Страшно лишатися на самоті

Із власним розтерзаним серцем

Страшно творити живим інцест

Зі своєю сонною смертю…

Й не знати, як вона прийде до тебе,

І як тебе буде любити

Обвінчаного з нею іще за життя…

Страшно не знати міри

У сказаних їй словах…

Страшно не мати віри…

У Бога, що на небесах,

І любить, і вірить у тебе..

Популярные дневники